dmytrish

Не так давно до мене прийшла дещо несподівана метафора: програмісти — це садівники в саду синтаксичних дерев, вони стежать за порядком, підправляють неправильні гілки, стежать за загальною правильністю дерев, ґрунтом, захистом від шкідників, селекціонують і прищеплюють нові гілки тощо.

Трохи пізніше я зрозумів, що велика кількість коду часто не стільки синтаксичний сад, скільки синтаксичний ліс, в якому не так вже й складно загубитись і де закони природи і семантичної екології значать більше, ніж рука лісівника. Молодняк бореться за виживання і тягнеться до сонця, на середніх ярусах лісу часто лише залишаються одні стовбури, дерева-велетні на своїх кронах дають прихисток цілим іншим екосистемам, старішають/набирають сил із віком...

( На прикладі операційних систем для платформи x86... )

Приблизно так голе каміння x86 перетворилось у сучасні тропічні хащі програмних екосистем.

Нова книжка Пелевіна починається муторно і затягнуто. ( але далі буде цікавіше >> )

Висновок: однозначно не шедевр, але це досі невідомий, несподіваний і відносно якісний Пелевін.

Не так давно я став щасливим відносно байдужим власником Dell Vostro 3750. Лінукс поставився просто, вайфай (на відміну від попереднього ноута і макбука, обох із картками від гаряче любимої мною компанії Broadcom) завівся без жодних нагадувань, із карткою nVidia традиційно були деякі додаткові рухи (хоч під убунтою все зводиться до натиснення кнопки), а от про проблеми із usb-портами я всерйоз не замислювавався раніше. Але коли сьогодні я нарешті вирішив розібратись, чому деякі usb-порти працюють, здавалось, не завжди, я зрозумів, що це SS-USB, або в просторіччі, USB-3.0 порти і що вони не працюють взагалі (lsusb відмовляється визнавати все підключене до них, dmesg і kern.log, udevadm monitor --kernel також по-партизанськи мовчать).

Я сумно зітхнув, «Ох уже цей лінукс, як завжди щось та і не так», пішов гуглити про linux usb3.0 support і був приємно вражений, коли дізнався, що нативна підтримка usb3.0 почалась ще два роки тому, тоді як її досі немає ні в Віндоусах (обіцяють в win8, зараз треба ставити драйвери від виробника), ні в Мак ОС. Самолюбство трохи утішило, але ця нативна підтримка в моєму випадку мені не допомогла. Що ж, закатаємо рукави і кинемось у нерівний бій із ядром...

Навесні мої експерименти із програмуванням на асемблері перейшли в нову якість: я перейшов від іграшкового на сьогодні реального режиму x86 у середовище захищеного режиму, який спершу здавався страшним та негостинним: купа заплутаного та незрозумілого асемблерного коду, що потребується для використання усіх можливостей повного 32-бітного режиму, спочатку була досить високим порогом входження, але моєї впертості вистачало для поступового просування: запустились перші шматки коду на Сі і я побачив древнє програмістське привітання "Hello world" у чорній глибині безОСного емулятора.
( Далі у кролячу нору >> )

Слово «футбол» викликає у мене далеко не найкращі відчуття, особливо якщо це великий футбол (я розумію, що поганяти м’яч із друзями — хороша і здорова радість, але сидіти перед телевізором із пивом (ще одне фе), втикаючи у чуваків, що ганяють м’яч по полю за скажені гроші і розриватись від радості, що хтось там переміг — це уже за рамками моєї толерантності). Але новина про Євро-2012 в Україні сприйнялася стримано: притік грошей, імідж країни, нові віяння, пожвавлення будівництва і так далі — все це врівноважувало футболофобію.

З часом же постійні новини про те, як Країна Готується до Того Самого Великого Чемпіонату Всієї Європи почали дратувати, але оскільки сказати нічого конструктивного з їх приводу не міг, то я несхвально мовчав. Сьогоднішня ж новина про те, що якесь міністерство чи виділяє гроші, чи знімає податки для притулків для тварин тому, що деякі європейські тролі закликають не їхати на чемпіонат в Україну тому, що тут погано поводяться із бродячими тваринами, прозвучала як репліка із сцени низьковартісного театру абсурду, що на секунду засоціювалась із моїми уявленнями про радянський.

І тут у мене виникла гіпотеза, яка, можливо, пояснює цю євро-напівістерію: схоже, це відрижка радянського часу і радянських п’ятирічок: є надмета, побудова комунізму, є піднадмета, досягти чогось там за п’ятирічку, і це має слугувати стимулом для виробництва і бюрократії. І українське Є-2012 грає роль тимчасової священної корови, іноді вироджуючись у абсурд?

<nippah>: ...по ночам бухгалтерша роза степановна - крупная женщина в годах, надежда и опора отдела - просыпалась сама не своя. ее непрырывно преследовало чувство, что нужно что-то собрать, что-то недоделано, недописано, недопроверено. роза степановна хваталась было за годовой отчет, но нет - не то, все не то. и тогда она включала старенький компьютер, оставшийся от ушедшего к светке мужа, грузила непонятную ось и, сама не веря в то, что делает, набирала непонятное "emerge -uDN world". вид бегущих по экрану строчек странным образом успокаивал, снимал невнятное чувство недоделанности. а уж если появлялись неразрешенные зависимости, которые роза степановна каким-то чудом все-таки решала, то и зуд в пальцах пропадал. наутро бухгалтерша щеголяла на работе краснющими глазам и все вокруг верили, что это у нее просто любовное недосыпание.

ibash.org.ru

Не так давно я оновився до Убунту 11.10 і це неабияк допомогло мені перейти поріг ліні перед давно планованою установкою Генту: Гном став неналаштовуваним і, звично для дефолтних налаштувань дистрів, страшнуватим, перетворювати ж Убунту в Кубунту я уже навчився на роботі.

Отже, на цих вихідних серед купи відкритих вкладок була відкопана давно відкрита вкладка, порожній розділ на 20 Гб було відформатовано і я поринув у глибини красноглазія та конфігурування всього, що конфігурується. ( Глибини красноглазія >> )

Останнім часом я регулярно прогулююсь по центру Києва у вечірній час (восьма-дев’ята година) і під час сьогоднішньої прогулянки я зрозумів, що київське небо у цей час цілком могло б бути парадним світильником для пекла — рваний градієнт від чорно-сірого до брудно-червонуватого над самим центром, тьмяне відбите світло, чорні контури висотних будівель, напівголі (мертві!) дерева — все це нагадує дантівське пекло. Якщо ж говорити про Хрещатик, то це відчуття ще більше підсилюється підсвіченими стінами будівель, що нагадують намертво застиглі стіни пекельного полум’я, в яких від холоду нидіють душі грішників. І якщо для більшості дика хворобливість природи навколо компенсується теплом товариства, алкоголю, дружби, сім’ї, то для холодних, втомлених і самотніх душ цей час нагадує пекло як ніщо інше.

Я з самого дитинства підозрював, що у осені і зимі в наших краях є щось неприродно інфернальне, і життєвий досвід дедалі більше підтверджує це. Особливо гостро це відчувалось, коли я, так і не встигши як слід насолодитись густим і теплим, як мед, сонцем, недавно перенісся із субтропічного клімату в майже приполярний Київ — природа навколо здалась антуражем театру абсурду, в якому неприродно бліде сонце висіло неприродно низько, нагадуючи театральний прожектор і ледве пробиваючись через холодне напівпрозоре повітря, а непрозорість атмосфери на далеких відстанях здавалась не менш театральною завісою диму, що оповиває цю холодну і непривітну Гіперборею.

Єдина утіха для автора-сонцепоклонника є думка про те, що якщо піднятись над пеленою хмар, то в холодному розрідженому просторі таки світитиме місяць і сяятимуть зірки над безберегим хмарним морем.

Агентнульнульсім прокинувся в абсолютно непроглядній темряві. Його мозок нив, оглушений і притуплений, із пам’яттю, що ніяк не могла прийти до тями. Агент поворушив ще напівпаралізованими руками і дуже швидко намацав дерев’яні стінки збоку і згори, простору було дуже небагато. У сполученні із запахом дерева, тканини та сирою вологою затхлістю це все дуже вже нагадувало труну.
( відносно бадьорий трешачок >> )

Фаулз колись порівнював людьске життя із безберегим океаном, в якому ми — тільки купка людей на плоту, що вірить, що у них є пункт відбуття і пункт призначення, тоді як насправді океан не має берегів і наше життя приречене початись і закінчитись на тому ж плоті. Звичайно, це не позбавлено сильного присмаку екзистенціалізму, а я не любитель закохуватись у концепції та метафори платонічно, себто тільки через їхню естетичну красу і виразність, тому цей образ мене більше оминув, ніж зачепив. ( Але... )

Отут натрапив на досить близьке до мого розуміння того, яким має бути соціальний інтернет. Проект шановного Буника вкрай початківський, але може становити непогану платформу для обговорення людем, яким це може бути цікаво. Отже, сам проект (не жахайтесь інтерфейсу пре-альфа-версії):

Ця замітка навіяна прочитанням "Mac OS X internals: A System Approach". В ній висловлено упереджені, провокаційні і сирі думки про особливості трьох найпопулярніших ОС щодо розповсюдження ПЗ.

Windows поєднує в собі недоліки кількох світів: програми ставляться у визначені місця, їх складно пересунути по файловій системі, вони паразитують на реєстрі, перетворюючи його в незграбну монструозну структуру і прив’язуючи себе до закостенілої системи, розкидають свої ресурси по файловій системі (хоч це стосується і не всіх windows-програм), і значно контрастують із нативною ОС, часто стаючи взірцями анархічного індивідуалізму.

Linux в цьому плані набагато краще: мобільність програм щодо файлової системи там або ідеологічно не сприймається, або таки підтримується: дотримання стандартних шляхів досить жорстке (хоч якщо треба, то завжди можна поставити програму і в свою окрему директорію), проблема розкидання ресурсів по файловій системі (тепер уже, знов-таки, ідеологічна, а тому більше піддається формалізації) значною мірою вирішується менеджерами пакунків, портативність програми щодо конфігів досить гнучка і приємна, і — кілер-фіча! — пакунки, встановлюючись у систему, не намагаються підреслити свою індивідуальність (у Windows майже кожна велика програма намагається стати королівством у королівстві, хоча б через закритість та недружелюбність ОС), тут вони утворюють відносно гармонійну (да, можете згадати конфлікти версій та інші маленькі «приємності», але, погодьтесь, загальну картину вони псують достатньо рідко) і кооперативну екосистему, встановлені пакунки ніби стають гармонійним продовженням ОС, Linux росте як організм.

Mac OS X однозначно виграє у портативності програм, «все своє ношу з собою», їхній мобільності щодо файлової системи, юніксівській гнучкості в плані конфігурації — причому ця система таки здатна до централізації . Залишаються родимі плями капіталізму: програми часто мають нахил до перестраховування щодо ресурсів, яких може не бути в системі, їхня підкреслена індивідуалістичність (яка, втім, не так мозолить око, як у Windows, однак помітна).

Кілька камінців у город Андроїда: хоч Маркет і хороше продовження лінуксівських ідей щодо репозиторія, програми в ньому і юзерспейс для їхнього виконання явно пішли шляхом віндоусівської ідеології «все для мене і кожний сам по собі», система поєднала в собі лінуксівську неохайність (яку пінгвінам охоче прощається заради купи всіх інших хороших якостей і просто душевної широти і щирості) і віндоусівську ізолятивність з боку юзерспейсу системи.

Я досі не перестаю дивуватись різниці поглядів двох справді видатних творців, Артура Кларка та Стенлі Кубрика, на розумні комп’ютери. Історично першим я подивився фільм (як, мабуть, і більшість людей), в якому HAL стає символом ворожої, зловісної, убивчої техніки, що виходить з-під контролю і може убивати людей, керуючись лише її машинним схемам зрозумілими міркуваннями; ця зловісна машина дивиться на людей кривавим червоним оком, стежить за їхніми розмовами за рухом губ, говорить вкрадливим голосом підступного злодія, щось планує, щоб у вирішальний момент зрадити людей.

Ця технофобська точка зору була цілком природною для 1968-ого року, яким ми бачимо його з віддалі часу: навколо висіло у повітрі напруження холодної війни, яка в будь-який момент могла стати ядерною, семимильними кроками підкорявся космос без особливої людської потреби, були в моді холодно-технологічні футуристичні передбачення; як описано у Стівена Леві у «Хакери: герої цифрової революції», хіппі протестували проти бездушної обчислювальної техніки, в мізках обивателей плодились міфи про можливості «розумної» техніки. Кубрик гарно передав суспільний настрій страху перед розумними машинами - знаряддями війни, створивши архетиповий технофобський образ.

Після цього стає справжнім відкриттям HAL 9000 очима Кларка: мозок розумного корабля (без сумніву, дуже дитяча мрія: корабель, який може говорити і мислити), слухняний помічник людей, що не здатний без їх допомоги зробити рішення, дотримуватись чи ні наказу, що хворіє на цілком людську шизофренію; тут же дивакуватий і по-своєму привабливий образ доктора Чандри, що зжився із комп’ютерами набагато краще, ніж з людьми.

Не можна не віддати належне таланту Кубрика та психоделії його кадрів, але все таки читайте першоджерела!

Сиджу і переживаю чергову фрустрацію: починаючи із суботи, я вирішив, що настав час зламати свій страх перед багатопотоковістю і перемиканням контекстів і що нарешті я їх зроблю. Пізно ввечері в суботу я почав курити мануал від Інтела і прояснення таки сталось: виявилось, що для перемикання тредів в ядрі особливо чорної магії не потрібно, достатньо зберегти стан і правильно його підмінити. Через день-півтора боротьби із фолтами одинички і нулики (які малювали дві різні функції) почали мішатись на екрані без особливого порядку, але тільки до першого перемикання назад на функцію нулів. Ще через день сушіння мозку я зрозумів, що я недооцінив хитрозакрученість інтелівських машинних команд (виявилось, що popa не впливає на %esp, тобто перемикання стека не відбувалось, в результаті чого при спробі повернутись на уже виконаний шматок стек зривався; але ж чорт, це просто вершина алогічності, повертати усі регістри за винятком одного). Нулики і одинички почали бігати регулярно і без видимих проблем.

( Читати далі про історію нулів і одиниць )